Lifestyle Notes - Олексій Ковжун

В новому епізоді рубрики Lifestyle Notes ми поспілкувались з Олексієм Ковжуном про рутину, речі, до яких він небайдужий, про книги, моду 90-х і те, що формує сьогоднішню культуру довкола нас.

Олексій — український медіаексперт, політичний консультант та інтелектуал, який вміє говорити про складне — просто. Його голос легко впізнати у проєктах, де йдеться про минуле, війну чи культуру пам’ять. Та за цією публічною роллю є дещо більше: людина, сформована досвідом різних епох — від особливого відчуття свободи 90-х до сьогодення, де пріоритети змінилися.

Про рутину

Яким зазвичай буває ваш ранок? Є щось, без чого день не починається?

Ранок не обходиться без того, щоб погодувати котів — вони просто не дадуть цього пропустити. А ще не обходиться без цигарки. Останнім часом дівчина привчила мене снідати, хоча раніше я цього не робив. Коли я один, мій раціон — це «золота класика» з трьох страв: оладки, ліниві вареники або просто грінки.

Ви багато працюєте з інформацією та історією. Як відпочиваєте від цього?

Насправді це не зовсім робота. Це те, що мене цікавить, про що я думаю постійно. Навіть якби життя склалося так, що я продавав би пиво, я б усе одно про це думав. Це така сама звичка, як читати книжки перед сном. Я не сприймаю це як «інтелектуальну діяльність», від якої треба відпустка.

Ідеальний вихідний — який він?

Це коли не дзвонить телефон і в мене немає жодних обов’язків. Коли я можу робити те, що захочу, а не те, що терміново потрібно. Прекрасно буває десь раз на місяць у суботу: сходити в Будинок кіно, поритися в платівках і принести додому нову стопку. Потім із задоволенням слухати їх під бурчання дівчини про те, що квартира невелика, а платівок вже надто багато.

Про стиль і самовираження

Як би ви описали свій стиль одним словом — не лише в одязі, а й в житті?

Вільний.

Наскільки для вас важливо, як ви виглядаєте? Є речі, до яких особлива прив’язаність, і чому?

Я вкрай прив'язуюсь до речей. Тут борються сентиментальність і лінь: от є чоботи, які вже не можна носити, але можна занести в майстерню. Та лінь іти, а викинути шкода. В мене навіть є футболки з початку 90-х, які я досі ношу.

Щодо стилю — нещодавно мав розмову з британським колегою Алістером Кембелом. Він дивувався, що я ношу провокативні футболки, фліски і сережки. А я пояснив: у нас важливо подавати сигнал чиновникам, що я не небезпечний. Вони дивляться на мене і розуміють: такого на голову департаменту не візьмуть. Їм зі мною комфортно, бо я точно не претендую на їхні місця. (Сміється — Прим. Ред.) Я з часом почав це культивувати: треба бути яскравим.

Ви — далекий родич Павла Ковжуна, одного з найпомітніших українських митців початку ХХ століття. Як думаєте, чи залишають такі зв’язки слід у тому, як ми дивимося на світ і відчуваємо його красу?

Хотілося б сказати, що так, генетична пам'ять і все таке… але не думаю, що саме це вплинуло. Хоча була кумедна історія: коли мені було три роки, няня переконувала батьків, що я такий розумний, що мене треба віддати в духовну семінарію вчитись на попа. Нещодавно мати сказала: «Знаєш, у тебе вийшло щось подібне, як няня і хотіла. Тільки з іншою біжутерією».

Мода 90-х зараз знову повернулася. Яким ви пам’ятаєте цей час? Що тоді означало «бути стильним»?

Класика жанру: якщо ти пам’ятаєш 90-ті, значить, ти там не жив. Я пам’ятаю їх уривками. Один із найяскравіших моментів: пів на восьму ранку ми повертаємося із клубу на метро — така яскрава «попугайська грядка». А навколо люди в сірому й чорному їдуть на роботу. Тоді ми відчули себе вкрай спеціальними. Мода завжди окреслює субкультурні племінні поля: ми — офігенні, а вони — як тепер кажуть, «нормісі».

Класика жанру: якщо ти пам’ятаєш 90-ті, значить, ти там не жив.

А як ви виглядали тоді, у дев’яностих?

Думаю, приблизно так само, як зараз, тільки було більше яскравих штучок. Ну і, звичайно, широкі штани — вони були, як писав Гоголь, завширшки з Чорне море.

Що було найбільш культовим або, навпаки, найбільш абсурдним елементом в одязі тієї епохи? Які асоціації він викликає зараз?

У мене досі є футболки з того часу: наприклад, «Front 242» 1992 року або промо-футболка гурту Crapms ручної роботи з басисткою в бікіні.

Якщо говорити про моду сьогодні — що вам у ній подобається, а що викликає подив?

Мені вкрай подобається повернення «племін» на вулиці: дівчата з котячими вушками, люди, що вважають себе вампірами. Це гріє душу. Певний час мені здавалося, що через революції та війну субкультури перемістилися в політику. Зараз улітку в якомусь «Каштані» за татуюваннями можна відрізнити «ліваків» від «правих». Це теж своєрідна мода, де тату — це маркер грядки, з якої ти походиш.

Про книги, культуру й натхнення

Ви дуже часто говорите про книги. Які останні, що ви прочитали, вас зачепили? І чим саме?

Я читаю або комерційну розважальну літературу (сай-фай на кшталт Джона Скальзі чи Ієна Бенкса), або спеціальну. У мене є відмазка: інтелектуальні книжки — це фрейдівський простір, де автор копирсається у власних травмах. А комерційна література — це юнгіанський простір. Автор має підключитися до колективного підсвідомого, щоб бути успішним. Це мені цікавіше — знати, що турбує людство, а не одну окрему людину.

З останнього — вкрай травматична книжка Нормана Діксона «Психологія військової некомпетентності». Це розбір факапів військових від Кримської до Англо-бурської війни. Це тотальний жах. Також прочитав класний роман «Pagans» Ітана Дойла Вайта. Це надзвичайна річ. Події відбуваються в сучасній Британії, але в альтернативній реальності, де не було нормандського вторгнення і не відбулося переможної ходи християнства. Уявіть собі детектив, де пікт з одного британського королівства має розплутувати справу в Саксонському королівстві. Там неймовірно прописані деталі того, «як воно могло б бути».

Знаю людей, які кажуть: «Я не читаю художню літературу, бо це марна трата часу». Але вони помиляються. У таких книгах розбираються сценарії поведінки людей у неймовірних обставинах. І в Pagans найцікавіше — це саме «м’ясо» наративу. Наприклад, світ, де за татуюваннями можна відстежити все: де людина навчалася, яким богам молиться, де працює, чи вона в шлюбі. Татуювальники там ліцензовані, а зробити тату самовільно — це немислимий злочин, бо це фактично підробка особистості.

Я прочитав її з захватом. Вона вийшла буквально цього року.

Як ви обираєте книжки для читання? Як влаштований цей процес?

Це цікавий процес, який тягнеться ще з радянських часів. Тоді читання було суворо обмеженим: країна споживала лише те, що дозволяв умовний куратор. Якщо автор — італійський комуніст, його перекладали, а якщо хтось сказав зайве про «совети» — книжку знищували. Щоб вирватися з цього кола, я почав вчити англійську.

Тоді на Хрещатику був чудовий магазин букіністичної літератури. Книжки там коштували дорого, але було рятівне правило: їх можна було здати назад, втративши лише 20% вартості. Я так і казав: «Приніс свою макулатуру міняти на вашу». Саме там я розвинув у собі те, що називають pattern recognition. Це коли ти дивишся на обкладинку, на ім’я автора, гортаєш сторінки й миттєво розумієш — будеш ти це читати чи ні.

Як кажуть розумники, якщо присвятити якійсь справі понад 10 тисяч годин, маєш усі шанси стати в ній генієм. Не впевнений, що я геній у пошуку книжок (чи платівок), але помиляюся я вкрай рідко.

Ви згадували про свій книжковий клуб. Це якийсь публічний проєкт чи закрита історія для вузького кола?

«Роблю» — це, мабуть, сильно сказано. Кілька днів тому ми провели лише вступну зустріч, а перша справжня відбудеться за місяць. Власне, це мій головний стимул нарешті дочитати ту травматичну книжку про військову некомпетентність.

Ця історія виникла завдяки хлопцям з «Ґрунту» — вони переконали мене створити Patreon, а патронів треба якось розважати. Тож тепер це змушує мене «виходити з-за пічки» і щось там «умнічати». Така собі сучасна масонерія для своїх.

Які зміни у суспільстві чи культурі зараз вас найбільше зачіпають?

Знаєте, я щасливий, що я дожив до цих днів. Ми зараз на тій самій сторінці підручника історії, де зафіксована поворотна точка Всесвіту. Це буває боляче, важко, дискомфортно, але водночас радісно та щасливо. Це неймовірно. У нас у 90-х був слоган для вечірок: «Життя на піку емоцій». От не варто вигадувати яскраві слогани, бо потім доведеться в них жити.

Я люблю розмовляти з таксистами. У них зазвичай «катастрофічна свідомість» — усе пропало, усе жахливо. Мені подобається за ці 15 хвилин дороги пояснити їм, що насправді все супер. Зміни у нашій соціальній тканині фантастичні: українці нарешті почали цікавитись одне одним, собою, своєю тяглістю — звідки ми взялися і хто ми є.

З іншого боку, я розумію і повторюю: ми всі втомлені, роздратовані, травмовані і в горі. Абсолютно всі — від таксиста до президента. Це важко. У мене немає власних дітей, але я дивлюсь на своїх племінників (їм 14 і 18) і розумію, що ця війна з ними назавжди. У це відчуття я вкладаю все: і біль, і гордість, і безсилля, і щастя причетності. Я навіть не уявляю, як цей «пік емоцій» витримують підлітки, яких і так штормить через гормони, а тут ще й такий контекст.

Звісно, дратує втомленість від війни, дратує успішність російських кампаній про ТЦК — це просто неймовірно висаджує. Але водночас цікаво спостерігати, як соцмережі змінюють нас: наші очікування, манеризми, коло спілкування.

Зміни у нашій соціальній тканині фантастичні: українці нарешті почали цікавитись одне одним, собою, своєю тяглістю — звідки ми взялися і хто ми є.

Про досвід

Ви стали свідком кількох культурних епох. Що, на вашу думку, залишилося у вас незмінним?

Небажання працювати. І постійний пошук способів робити те, що подобається, і щоб за це ще й давали якусь «їжу».

Яким ви були у 90-х? І що б порадили тому собі з сьогоднішньої позиції?

Я був принциповим. Якось я консультував ЮНІСЕФ і придумав класну штуку — пакетики йодованої солі для пасажирів Укрзалізниці. До мене прийшов чоловік із візитівкою «Ваша забезпечена старість» і прямо запитав, який мій інтерес (натякаючи на відкат). А я гордо відповів, що мій інтерес — здорові діти.

Він вирішив, що я його здам, і пішов. Проєкт не відбувся через мою брезгливість. Якби я тоді сказав «10%», ми б зійшлися на семи і все б запрацювало. Тож порада собі: іноді треба бути менш ідеалістом, щоб справа зрушила з місця.

Я б собі юному сказав, що «червоні лінії» — це дуже важливо. Але людину від робота відрізняє саме момент, коли вона розуміє: ось тут її можна перейти. Це ризиковано, бо можна зайти надто далеко. Але це окей. От я б собі пообіцяв: прийде така людина ще раз — погодься.

А якщо брати кар'єру, що б ви змінили, якби повернулися на її початок?

Я б порадив собі більше попрактикуватися у якійсь закордонній компанії — у рекламі чи музиці. У мене немає формальної освіти, але була хороша практика з іноземцями, з британцями в першу чергу, бо вони класні. А от по фаху політичного консалтингу навчання майже не було.

Мабуть, я б ще зіпсував собі молодому настрій фактом, що всі політики розчаровують. Коли я працював у рекламі, я використовував практично всі бренди, до створення яких мав відношення: у телефоні — «Київстар», улюблений магазин — «Сільпо». Я пам’ятаю, як ми придумували перші рубрикації для їхніх супермаркетів. А от політиків треба вчасно звільняти з клієнтів.

У мене про це була розмова з Алістером Кемпбеллом. Він питав: «Ти з хорошими хлопцями працював чи з поганими?». Я кажу: «Працював з хорошими, а потім звільняв їх, перш ніж вони ставали поганими». Хтось із подруг моєї дівчини запитав: «А правда, що ти працював з Юлією Тимошенко?». Вона така: «Ой, фу». А я питаю: «А хто був краще за неї у 2001-му?». Вона каже: «Не знаю, мені було вісім». І от я починаю пояснювати, чому я там працював, розумію, що займаюся «вайт-вошингом»... Коротше, я б сказав собі молодому: вони всі перетворюються на розчарування, але ти будеш молодцем — майже всіх звільниш вчасно.

Чи можете ви порадити книгу, фільм та пісню для нашої аудиторії?

Легко. У кожному жанрі 90% — це непотреб. У фентезі цей відсоток навіть вищий. Але я пораджу перлину, яка мені особисто «продала» цей жанр — це Джо Аберкромбі. Його трилогія «Пів короля» (або перша трилогія «Перший закон») — це мудро, круто і неочікувано. Це набагато краща література, ніж здається на перший погляд.

Замість кіно пораджу серіал — «Чорні вітрила». Це приквел до «Острова скарбів». Там Майкл Бей продюсер, тому продакшн-велью на висоті: Кариби, кров, секс, інтриги. Але насправді це геніальний посібник про природу влади та політику в реальному житті. Там показано піратське ком’юніті, де капітан — виборна посада. Як їм домовитися, щоб не перерізати одне одного? Навіть якщо стається мухльож на виборах — це все одно порушення процедури, яка існує. Це вкрай цікаво. Ну і, звісно, це просто красиво: пірати, йо-хо-хо і пляшка рому.

Про сенси

Коли ви відчуваєте, що день прожитий не дарма?

Коли якась штука вдалася. Оце — «єс!». Це може бути вдала комунікація чи тренінг для військових. А от коли клієнт поводиться погано і не слухає порад — це травма. Але недостатньо сказати «він просто дурний». Треба брати на себе відповідальність: значить, я не зміг донести правильну думку. Нещодавно у мене був такий важкий тиждень. Оскільки це був військовий підрозділ, ти не можеш просто «послати їх подалі». Це прям боляче.

Коли ви відчуваєте, що день прожитий не дарма?

Це коли ти робиш те, що хочеш або те, що вважаєш за потрібне, і отримуєш позитивний фідбек. У мене якісне життя, бо в мене класне оточення: неймовірна жінка, батьки, фантастичні друзі. Мені комфортно.

Я бачу, що багато хто після 2022-го посварився зі своїм оточенням, а в моїй «бульбашці» такого немає. Моя бульбашка ідеальна, але я спеціально не купую платний YouTube, щоб бачити рекламу, і завжди розмовляю з таксистами. Потрібно виходити за межі, бо інакше втрачаєш зв'язок із реальністю. Моя бульбашка — це результат багаторічного «випілювання» зайвих персонажів.

Моя бульбашка — це результат багаторічного «випілювання» зайвих персонажів.

Коли ви відчуваєте, що день прожитий не дарма?

Це коли ти робиш те, що хочеш або те, що вважаєш за потрібне, і отримуєш позитивний фідбек. У мене якісне життя, бо в мене класне оточення: неймовірна жінка, батьки, фантастичні друзі. Мені комфортно.

Я бачу, що багато хто після 2022-го посварився зі своїм оточенням, а в моїй «бульбашці» такого немає. Моя бульбашка ідеальна, але я спеціально не купую платний YouTube, щоб бачити рекламу, і завжди розмовляю з таксистами. Потрібно виходити за межі, бо інакше втрачаєш зв'язок із реальністю. Моя бульбашка — це результат багаторічного «випілювання» зайвих персонажів.